жою піснею не були похмарені медові дні молодожонів. Здавалось, усі московські примхи з коріням були виполоті у молодої.
І з хорошої панни починала вистигати молодиця, як хоругов, як Божа слава. Микола Степанович радіє та дякує долі, що послала йому таку дружину. Вірив, що так уже й буде, поки й життя їх подружнього. Та видно прийшов той час, і він мусів звіритися, що спізнав він її, та ще не зовсім. Бачив він тільки її, яка вона в любощах, на милій розмові, а яка буде в серці, — того ще й не бачив.
Як без хмарних днів не буває літа, так немає того подружнього життя без хатньої чвари…
Прийшов той час, коли й вони мусіли погиркатись.
Хто не був жонатий, той хіба не знає, що така баталія в хаті починається зранку. Він одно слово, вона друге; спершу по новинці, звичайно, делікатно, легенько, дедалі сміливіше — гир-гир, гир-гир! Завелися, так і к півдню — тільки луна іде по покоях! Сваряться, проте сваряться пристойно — своєю таки рідною мовою. А далі візьми він та й кольни її якимось слівцем кудись у болюче. А він цього, як може знаєте, вміє.
Вона — пик, мик — щось хотіла в собі стримати, а далі як на пружині з рідної раптово перескочила на московську мову, так ніби тріснувши розсипалася ракета:
Это тиранство! это грубиянство! Это не жизнь, каторга! Что это, та почто!..
І посипала, і посипала.
Слухає він, і вірить і не вірить:
— Що це — навсправжки, чи це жарт? — Коли
