геть у низині блискучий струмень грає… Ні за що не скажеш, що то не срібло живе кипить на промінні.
Розгомонілись, розгулялись ми, як ті жуки на ясну годину.
Про що? — спитаєте. Та про все, що на губу спаде та на око.
Поблизу од нас засіла на лавочці під оріхом пара молодят, — він студент, вона, видимо, вчителька або курсистка.
Чуємо: гомонять по-українськи.
Тільки він же чеше, як шовком шиє, а вона два, три слова й по-українськи скаже, та й знову на московське перескочить.
Так, як ото буває іноді перо в руці згедзається: що ти хоч одно ним писати, — а воно: штрик! брик! — свої якісь карлючки виводить.
— Не буде нам з цієї панни українки! — хитнувши головою твердо сказав Петро Сидорович.
— Уже й не буде! — завважаємо йому, — підучиться помалу, поживе між українцями, то й залюбки стане українкою. Так же не можна, щоб усі одразу почали говорити добірною українською мовою.
— А крім того, ви погляньте на цього юнака, — піддержує мене наш третій сивий товариш, — отакий живчик, та щоб він не наламав її на своє. Чули, як то кажуть: Боже, Боже, чого та любов не зможе!..
А той же юнак справді упадає коло панни, як у око не вскочить: і в одно їй вухо і в друге нашіптує; і в очі загляне й за ручку візьме.
— Все одно й любов нічого не поможе, — упирається Петро Сидорович; — ну, може прикинеться укра-
