порозпихав товаришів, прожогом рвонувся до вікна. Очі заблищали, сам загорівся, серце билося, аж збоку було чути. Продерся до ґрат, тикається лицем то в одну дірку, то в другу — далі припав лицем до холодного ґратища, як прикипів.
Крикнув на всі груди:
— Мамо!..
Усі аж кинулись од його.
— Мамо Ковалихо!
Жінка на шляху здрігнула, підвела голову, повела очима по вікнах. Побачила, схопилась, біжить до стіни. Плутається з саквами, руки вгору підіймає, як крила, мов до ґрат летіти зривається… Щось говорить — не чути.
Мов із гнізда чорний крук стрибнув їй назустріч. Навперейми руки розставляє. Стала, благає, кланяється; руку до серця кладе.
Наставляє проти грудей багнета.
— Мамо! Тікайте од його, то скажена собака!
Не чує: нагинається, ловить його руку цілувати.
Люто шарпонув її за плече, повернув до себе спиною, турнув межи плечі кулачищем.
Упала лицем на шлях, аж сорочка блиснула. Покотились сакви, посипалось із саков: хлібець, полотняна сорочка, кілька грушок…
Із-за ґрат, як грім:
— Шкура! Гадюка! Буде правда на вас, на катів, буде суд!
Тремтять ґрати.
