Таврії, і в Одесі, й по шахтах, і по Кримах, і по Римах…
Сумує: чи всім у світі така доля вдовиченкам, як моїм трьом?
Минав рік.
Було добре — стало краще: то хоч листи, бувало, пересилають, — тепер, як одрубало. Місяць, другий — хоч би один. А тут невпокійні чутки стали ходити: людей у тюрми беруть. Болить серце в матері, віщує щось. До ворожок, — а ворожки й собі в один голос: недобре, сестро, випадає твоїм синам, та й не одному, а всім…
Ходить, бідкається.
Аж ось — мов грім загримів над старою…
— Рятуй, ненько, діти, бо вже гинуть!
Стрепенулась, продає одежину, продає полотно, сакви латає…
Полетіла, як чайка.
Вік прожила, по світах не бувала, — довелося на старість…
Гуркотить машина.
У вагоні повно всякого люду. Коло вікна збився гурток, посередині — стара жінка з латаними саквами. Плаче, побивається, чужим людям, як рідним, своє горе розповідає: і про Петра, і про Максима, і про того Андрійка безталанного. Плутає імення, — голова забита.
— Хоч би була передала йому сорочку, бо в його було обмаль, та й ті — латка на латці.
— Не взяли, чи як? — питають.
