понув він гнівно гіллям на дереві — затремтіло в гаю листячко, посипалося одразу.
І нагнав вітер чорні хмари на небо й зробилося темно.
Загув, зашумів вітер, заголосив…
Шумів він про те, що швидко завіє зима й снігом закида-занесе маленькі хати невільного краю. І прийде туди туга, і прийде горе та злидні, заплачуть змарнілі діти, заголосять матері, зажуряться дівчата.
І сумно було кругом: стогнав і зідхав темний гай, як море в негоду.
З великим жалем, поволі гойдали старими головами столітні дуби.
Вигинаючись тонким станом, як рибонька, вилася струнка береза.
І дзвеніли-бриніли, заливаючись сльозами сосни та ялини.
І ламалося гілля на дереві й зривалося листя і далеко гонив його вітер в сумне поле.
Зринув із-за хмари місяць, вийшла за ним і зірка, глянули на ґрати — дивувалися:
Пригнувшись у куточку, юнак із блідим лицем голими руками ламав кам'яні мури…
