Сторінка:Васильченко С. Новелі (1953).djvu/48

Цю сторінку схвалено
***

Раз стали вони опівночі над будинком.

Мурованим та сумним.

На дверях замки важкі — залізні ґрати на вікнах.

Кинув місяць промінням за ґрати, — і бачать воїни:

Під мурованою стіною лежить козак молодий, на груди руки поклав. Лице біле, як папір, а на ногах синенькі блиски граються в залізі.

Такий тихий та блідий… І немає в очах ні надії, ні гніву, ані того смутку.

— Мертвий? — спитала тихенько зірка.

— Живий, тільки кров з його випили, — сказав на вухо місяць.

— Хто, любий?

— Люди, моя зоре.

У той час щебетав на калині соловейко: вийшла, послухала його дівчина, та вперше й закохалася.

А юнак лежав, мов неживий.

Довго дивився місяць на лице мармурове, бліде, а зірка в очі запалі зоріла, і стало їм жаль юнака, що з його випили кров.

Як роса блискуча — покотилися сльози у зірки:

— Що вже йому не жити?

— Мабуть не жити, — сказав і місяць.

Сказали, зідхнули, та й зайшли за хижу.

***

Пожовкло, посохло листячко в калини, упало.

А по голому степу, мов та бурлацька доля у світі, помандрувало безрідне покотиполе.

І налетів із степу сумного холодний вітер, і шар-