Раз стали вони опівночі над будинком.
Мурованим та сумним.
На дверях замки важкі — залізні ґрати на вікнах.
Кинув місяць промінням за ґрати, — і бачать воїни:
Під мурованою стіною лежить козак молодий, на груди руки поклав. Лице біле, як папір, а на ногах синенькі блиски граються в залізі.
Такий тихий та блідий… І немає в очах ні надії, ні гніву, ані того смутку.
— Мертвий? — спитала тихенько зірка.
— Живий, тільки кров з його випили, — сказав на вухо місяць.
— Хто, любий?
— Люди, моя зоре.
У той час щебетав на калині соловейко: вийшла, послухала його дівчина, та вперше й закохалася.
А юнак лежав, мов неживий.
Довго дивився місяць на лице мармурове, бліде, а зірка в очі запалі зоріла, і стало їм жаль юнака, що з його випили кров.
Як роса блискуча — покотилися сльози у зірки:
— Що вже йому не жити?
— Мабуть не жити, — сказав і місяць.
Сказали, зідхнули, та й зайшли за хижу.
Пожовкло, посохло листячко в калини, упало.
А по голому степу, мов та бурлацька доля у світі, помандрувало безрідне покотиполе.
І налетів із степу сумного холодний вітер, і шар-
