Сторінка:Васильченко С. Новелі (1953).djvu/47

Цю сторінку схвалено


 
 
ОСІННЯ КАЗКА
 

Має крилом смутная черниця, і сохне на дереві листячко… сохне й умирає…

Щось журно мені, — і журлива казка сплітається в голові.

Така простенька, та щира.

Гляньте сюди: он за тополями сховавсь у хмарі місяць, а за ним і ясна золота зірка…

Ось слухайте ж…

У давній пісні співається, що то козак та дівчина.

Може колись жили вони на землі та вірно кохалися, а лихі люди розлучили їх. Тоді вони розійшлися по світах.

Пішов козак темними ярами, пішов смутний та невеселий, висох, як билина, та в одну нічку й зійшов на небі ясним місяцем.

А дівчина, може пішла звечора по воду, побачила, та й вийшла проти його золотою зорею.

Там вони й спарувалися.

Так, мабуть, було воно.

Зеленіли гаї, цвіли сади, бриніли в садках журливі пісні про кохання.

Стали виходити місяць та зірка на небо ночами, стали щастити закоханим.

Зірка ворожила їм долю, а місяць світив доріжки, як ходив хлопець до дівчини і як пізно вертався додому.