Сторінка:Васильченко С. Новелі (1953).djvu/43

Цю сторінку схвалено

— Чи не казав я тобі, чи не благав тебе, — став казати парубок дівчині, — кидай найми, та поїдемо зо мною. То миліше тобі жити по наймах, панам догоджати, ніж працювати на себе? Що нам рідна сторона, коли нема в ній нам життя! А там би мали свою землю, свою хату, і стала б нам чужа сторона за рідну.

— Не буде мені чужа сторона за рідну до віку!

— Люди ж їдуть, привикають, — привикли б і ми!

— Не привикла б я на чужині, поки б не вмерла. Туди б недоїхала, на дорозі зав'яла б, як скошена травина.

— Чого ж тобі тут шкода? Панських маєтків та будинків?

— Коли мені їхати звідсіля, то краще живою в домовину лягати.

З-за тополь вийшов місяць. Заглянув він у куток, де сумують хлопець із дівчиною, та й байдуже йому: всього буває на світі! — „Не всі тії вінчаються, що любляться та кохаються” — співається в пісні.

Затихло кругом. Тільки чути, як тихо схлипає дівчина. Сумує тернина й, немов сльозами, осипає замучену пару своїм білим цвітом.

 

 

Веселий, ясний весняний ранок; горить на сході мало не половина неба червоним полум'ям. У сяйві рожевого ранку пишаються сади в білому буйному цвіті, немов у снігу; зеленіє молада трава по майданах і берегах. Немов для свята вирядилось і заквітчалося село.

Ще було рано, а вже всі в селі повставали; старі,