же! — тихо промовляє він, мов до живої людини. Потім сів під ясенем, схилився на руку й замислився. Знав Жук, що останній раз він сидить під ясеном; назад він не сподівається повернутися хоч би в гості: старий він дуже.
З сіней прийшла ще одна біла постать, підійшла до Жука й мовчки сіла поруч з ним. То Жукова старенька дружина.
Сидять вони задумавшись, мовчать…
Про віщо їм розмовляти? Не про щастя ж їм марити, не його ж, справді, їдуть вони шукати в чужу сторону на заході свого життя!
Стоїть місяць серед неба, засіває срібним пилом блискучий хрест і сині шибки старенької дерев'яної церковці. А там за церквою стоять хрести, хрести… й сумні, білі постаті під тінню ясена немов нахилилися у тую сторону.
А в панському саду соловейко чи плаче, чи сміється, аж виляски розтягаються. Там, де кінчаються доріжки та квітники й починається дика частина саду, окутані темрявою стоять під терниною хлопець і дівчина.
Не перший раз, як упаде на землю ніч і пани вкладуться спати, крадькома виходила дівчина в сад до хлопця на розмову; не раз стояли вони тут, обнявшись, до самого ранку. Тепер минулися жарти, минулися сміхи: стоять засмучені, хлопець і дівчина, не дивляться у вічі, одно одного докоряють за минулі ночі.
— Хіба ж ти не знав, що так воно буде? — крізь
