Тиха й смутна весняна ніч, мов молода черниця. Не чути на селі ні гомону, ні співу. Все повилося в тіні. Біліють проти місяця хати з темними вікнами, — не то дрімають, не то щось думають.
Може думають вони про те, що завтра рано має одбутися на селі смутне свято, й після того свята багато їх останеться пустками; загуде в негоду вітер у димарі, завітає в гості лупаний сич, і буде в їх моторошно й сумно.
Не дві й не три сім'ї, а мало не половина всієї громади завтра ранком помандрує з рідного села в далеку, невідому чужину — туди, де серед диких степів, як кажуть люди, гуляє з хуртовиною мужицька доля.
Сьогодні вкладалися люди з своїм добром і цілий день стояв у селі шум і гомін; тепер усе затихло. По дворах, навантажені всяким збіжжям, стоять вози, готові в дорогу й мандрівці останній раз лягли спочивати в своїх хатах. Та чи сплять вони тільки?…
Заскрипів засов коло чиїхось дверей і далеко по селі пішла луна.
Із своєї хати вийшов старий Жук. Він босий, без шапки, в усьому білому. Цілий день голова була заклопотана, тепер усе те кудись полинуло, затихло, на серце зійшов до його смуток.
Тихо, мов привид, ходить по двору, по городі,
