шані рушники, червоні, червоні, аж по хаті від них видніє. На покуті стоять у сіні горщики з кутею та узваром. Перед іконами лямпадка горить. Помолившись, розсаджуємося круг столу. Сім'я наша була велика, не вміщалася за столом, і мене з сестрою, як найменших у сім'ї, завше садовили обідати десь окремо, тепер же всі зсовувались, пускали й нас за стіл і ми аж сяяли од щастя. Батько сидить на покуті, а перед ним височенна гора пиріжків, паляниць і всякого іншого добра; тільки голова його і виглядає із-за них. Він зовсім ховає голову й питає: — чи бачите мене, діти? — А ми вже знаємо, що треба казати: не бачимо тату! — всі, як один, кричимо. — Пошли ж, Боже, щоб і на той рік не побачили! — Пошли, Боже! — вигукуємо так, немов би ми були звідтіля за версту. А мати сидить край стола, зіперлася на руку, всміхається…
— Ні, що не кажи, — додав зідхнувши Петльований, — а в наших народніх звичаях є багато чогось такого щирого, теплого…
У Недбая давненько вже почало знову ссати під грудьми й він, мало слухаючи товариша, намагався пригадати, чи не залишився денебудь у його який сухий калач, або хоч шматок хліба.
— Коли б хоч кусок дерева погризти, аби не нудило так, — думав він; та він добре пам'ятав, що ще вчора ввечері він доїв останнього бублика. Ковтнув слину й став прислухатися знову до слів Петльованого.
Аж той чогось спинився, замовк, покліпав очима й, перемінивши голос і почервонівши, стиха промовив:
— Слухай, земляче, — чи не знайшлося б у тебе того… чого-небудь із'їсти, хоч би шматок… я, бачиш, сьогодні забув пообідати, так немов того…
