помалу всунулась довжелезна постать у кобеняці і в сивій шапці.
— Чи є хто в хаті? — почувся ніжного тембру високий голос. Недбай схопився з ліжка.
— Земляк! — радісно крикнув він на всю кімнату, впізнавши по голосі гостя, — а ти ж казав, що на свята до батьків поїдеш?
— Ні, братухо, не вдалося, чорт би його забрав, — голосно одповів той, стягуючи з себе всяке барахло. — Та чого це в тебе темно? — давай світла! — не повезло, кажу, мені цими святами, — казав він далі, — зовсім уже був зібрався в дорогу, пішов у волость за жалуванням і тут тобі й скоїлась причина.
Засвітили лямпу, і незграбна постать, вилізши з кобеняка, стала гнучким, високим хлопцем з худощавим делікатним лицем; сірі дитячі очі світилися щирістю і самі прохалися до серця. То був сусід по школі й товариш Недбая — Петльований. Сам Недбай, кремезний, опецькуватий хлопець з розкудовченим чубом і заспаними, трохи насмішкуватими карими очима, був прямою протилежністю гостеві.
Свіжий голос Петльованого зразу засипав тиху кімнату життям і звуками. Недбай поглядав приязно на товариша, слухав, усміхався.
— Так от і маю я святкувати в своїх Щупиках, — доводив краю своїй розмові Петльований. — Цими днями все таки було загляне в школу то те, то інше, і воно немов веселіш було, а сьогодні, знаєш, кожне держиться своєї господи і я увесь день так собі, як неприкаяний, ходжу по спустілій школі; нема до кого словом обізватися, а ти ж знаєш мою вдачу: ніяк не всиджу, щоб не поговорити з ким. А це перед вечором,
