У темну кімнату крізь позамерзалі вікна світить місяць. Великі шиби уквітчалися гольчастою сосниною, перістим папоротником, шовковою травою і всякими іншими дивовижними візерунками, що вишив та вимережав славний морозенко; можна було подумати, що то справді був крижаний будинок північної чарівниці-царівни, а не кватира земського вчителя Петра Недбая, в якій ради святого вечора забув протопити шкільний сторож дід Гордій. Сам Недбай лежав у темному кутку на ліжку, закинувши ноги на бильця, солодко марив про те, що добре було б піти в хату до якого-небудь селянина й повечеряти кутею з медом та пиріжками. Зародилася в його така думка зразу після обіду, де-далі виринала все ясніше й під вечір, коли під грудьми почало щось ссати, вона так засіла в голові, що нічого іншого туди ніяк не можна було упхнути. Коли ж ніхто не прохав його на вечерю, а самому втручатися в чужу сім'ю в цей Святий Вечір йому не хотілось. Тяжко вгадати, чим закінчилися б його думки, коли б під вікнами не зашуміли чиїсь сани й перед самими дверима школи не почулося голосне: „тпру!” Думка, що сльотою прив'язала, зразу полинула од Недбая, і він, піднявши голову, поглянув стурбовано крізь мерзлі вікна, та нічого не побачив. Тимчасом заскрипіли в коридорі заморожені чоботи, й у кімнату
Сторінка:Васильченко С. Новелі (1953).djvu/27
Цю сторінку схвалено
ВЕЧЕРЯ
