— Мати наша, Україно, чи тебе нам тепер купити, чи піти заробити?..
І журливо головою кивав і смутно всміхався…
Увечері, коли я ліг спати, я довго думав сам собі перед сном. У голові в мене вихором крутилися нові, перше незнайомі мені, дивні думки.
Перш усього мені здавалося дуже чудним те, що беруть туди, куди Макар телят не ганяє, не тільки за крадіж та за розбій, а що є такі пісні, за які теж можуть туди забрати. Далі я довго думав, на віщо казав батько на Україну — “мати”. Що Україна є той край, де ми живемо, про те я вже знав. Потім пригадав, що колись у школі читали слова: „Наша матушка Россия”. Тоді вчитель пояснив, на що то Росію треба взивати „матір'ю”. Значить, є „матушка Россия”, — думав я, — і є “мати Україна”. І уявлялись мені ці дві матері в образі двох жінок. „Матушка Россия” — то товста сердита пані, котра „чтокає”, як Сашкова мати. І живе та „матушка Россия” десь далеко, а у нас про неї читають тільки діти, як ходять у школу. “Мати ж Україна” уявлялась мені бідною молодицею в очіпку та в свитянці — такою, як хоч би й моя мати.
А найбільше дивним і таємним для мене показалося те, що хоч і беруть за смутні пісні про матір до острогів, та все ж ті пісні співати треба і, співаючи, треба журитись і плакати.
І почував я, що в цьому усьому є щось дуже смутне й таємне, про що знають тільки великі поважні люди.
„Стій же, — думаю собі, — виросту й я такий, як
