Сидить мій батько край стола, схилився на руку, заводить смутно:
Усі дуки-багатирі
В наметі сіли, —
Наше браття, сіромашня,
Та й не посміли…
Проспівав, та й голову схилив.
Шкода мені батька: отакий дужий, бородатий, а бач — не насмів!
А дядьки трясуть чубами та бородами, головами кивають, та й собі гудуть стиха:
Та й не посміли.
Очі опускають: що ж, мовляв, удієш — не посміли!
І бачу я, як стоїмо ми всі — і я, і батько — на дощі, гнемося, а дощ нас січе, потьоки за шию пливуть. А дуки в наметі п'ють, співають, та ще й насміхаються з нас. Жаль мене бере, ой який жаль!
„Дарма ж”, — думаю, — „підождіть, як воно буде далі!”
Як угледів пан-отаман —
Стало йому жаль:
Скинув з себе жупан синій,
Та й намет нап'в.
„А що, дуки, — кому тепер краще?” — думаю.
А найбільш удовольнило мене, аж засміявся, коли ми з батьком ухопили дуку за чуба та за руку, а дадько — в шию б'є.
Ой не йди, не йди, превражий дуко,
Де голота п'є!..
„Ото, щоб не сміявся з нас!” — радію собі.
