— Тату! — знову звернувсь я до батька, — а Сруль Савчин?
— Що таке — Сруль Савчин? — питає мене батько.
— Сруль — мазепа чи ні?
— Сруль — жидиня, — одмовляє батько й знов починає говорити щось до матері.
— А чого ж він — жидиня? Кажіть! — пристаю я до батька.
Батько сказав мені, щоб я одв'язався од його душі, а то одлатає. Я тоді зідхнув і замовк. Скоро в моїх очах од зірок затремтіли довгі срібні голки. Потім зірки стали чи танцювати, чи гратися в хрещика. А далі все забув.
Прокинувся вже я ранком на полу, в хаті, зразу став думати, що мені треба щось пригадати.
„Ага! — здумав я, — мазепа!” — й усміхнувся.
Після того не раз приходилося мені чути те слово, та вже ніхто не заганяв ним мене на слизьке, як було то перший раз.
Пригадую, колись ходив я по хаті за матір'ю і, чіпляючись за спідницю, канючив хліба.
Стояв на той час у нас на кватирі щотинник, дід Калиньонок, той самий, що завжди намірявся одрізати мої вуха або забрати мене в торбу й занести до руских.
Він саме тоді сидів на лавці, розбирав свою щотину й, одставляючи губи, передражнював мене:
— Ма-мо, дайтэ хлы-ба!.. Эх ты, мазепа!
— А ви — кацап! — огризнувся я…
Любив я дуже ті дні, коли дома у нас збиралися
