— Нет, ты мазепа! — завіряє мене Сашко, — ты и говоришь как мазепа.
Цими словами зразу посадив мене Сашко. Бачу — не так я говорю, як він. Правди ніде дівати, то, значать і змагатись нема чого. Та не хочеться ж мені лишатися в дурнях і я думаю собі, як би йому оддячити.
Пригадавши, чим більше всього дражнять його хлопці, я сказав:
— А ти до чотирьох років цицьку у матері ссав.
Дуже не любив цього Сашко, зразу скривився, та в сльози. Я миттю з паркана і — хода.
Лежачи під грушею в себе дома, я довго думав про те, що казав мені Сашко. Намагався уявити собі якнебудь мазепу, та нічого не виходило. Потім я замарився про Сашків возик. Дуже він мені вподобався.
„Добре було б, — думаю собі, — коли б Сашко виїхав на йому на вулицю, а потім пішов у хату, а возика забув. А я б зразу на возика й подався по вулиці!.. Ото б дива було на кутку!”
Далі я схопився й побіг розшукувати по вулицях своїх хлопців, щоб розказати їм новину.
Гуляючи з хлопцями, я разів скілько викрикував на кого-небудь з їх:
— Ех ти, мазепа!
З хлопцями я так загулявся, що забув і про обід.
Коли вже звечоріло, пригадав я, що треба мені йти додому. Тільки згадав я про це — стало мені скучно. Бо треба ж було мені ставати ще на суд перед батьком — чому очей увесь день не показував додому.
Тягнувся помалу поза тинами до своєї хати, хоч нема й малої охоти в мене йти туди. Бачу — сидять
