Сторінка:Васильченко С. Новелі (1953).djvu/125

Цю сторінку схвалено

само витанцьовує по снігу. Верба рипить, а воно вигукуєє: — Ой грай, коли граєш…

— І що ж воно таке?

— Так ніби панок, такий із себе…

— Стійте! — спинив зразу один гурт, — дивіться-дивіться — он-он-он пішла…

Усі, як одно, змовкли, дивляться в далину; попід лозами пливла тінь, було чути, як рипів під чобітьми сніг. На білому снігу читко малювалась постать зігнутої жінки з великим горбом на плечах.

— Хлопці — гайда: впіймаєм!

— Нащо вам зачіпати її? — спиняють боязкі дівчата. — Хай собі йде на очерети й болота.

— А-га-га! А тю! а держи! — засвистіли, затюкали хлопці.

Тінь звернула вбік і швиденько побралась у лози.

— Це, мабуть, горянська… там, кажуть, аж три їх живе.

Збились тісніше до гурту. Місяць уклонився ріжками здаля зіркам, сам тихо відступав, спускаючись за бір.

Колядники увіходили у свій хутір тісним гуртком. У півголоса велася цікава розмова. Забігали одно перед другим наперед, товпились коло того, хто розказував і в цікавих блискучив очах ще одсвічували в усіх таємнці різдвяної ночі.

1913.