— Ну, дякуйте Богові, куме: живі! — і перехристився.
І в мертвому царстві щось охнуло, розриваючи крижані кайдани довічного сну.
Місяцю-біжчику,
Виглянь мало —
співали дівчата, повертаючись із колядок.
І місяць, ясний божок із золотими ріжками, виплив у небі в танку дівчаток-зірок, осяяв у полі свіжі сніги.
Черідкою переходили дівчата вузенький став, що злучав два хутори.
На горі, мов те військо, що прогнало недавню бурю, випливли в проміні, хрускаючи снігом, силуети.
Дивіться — це наші повертаються з хуторів, — задзвенів цікавий дівочий голос.
— Хлопці!… Що ми бачили-бачили! — таємничо оддається другий нетерплячий.
— А що ви там бачили?
Гурт хлопців обурився згори. Змішались. Гомін.
— Заходимо ми в балку, — розказують дівчата, перебиваючи одна одну. — Бачимо — світиться в крайній хаті. Давай, кажем, заколядуємо. Заходимо. Двері порозчиняні, одежа в хаті порозкидана, скриня одчинена й каганець горить, а в хаті — ні духа. То ми мерщій з хати.
Ідуть гуртом, гомонять.
— А от нам у Біликах була притичина, — хвалиться хлопець, — хвища мете!… А воно біля верби
