Блиснув огонь.
Катря сиділа з ногами на полу, гризла горіхи й поводила по порожній хаті великими очима. Сиділа, як дитина, заклопотана своїми цяцьками та химерними мріями. Постукало в вікно. Катря зразу — до вікна, відхилила завісу:
— Хто тут?
Відскочила від вікна, як од огню. Дитячого виразу в очах — як не було: з очей визирнув звір — хитрий, сполоханий.
Двері — на защіпку, погасила вогонь, стала коло стіни.
На дворі вітер затихав, виднішало — чути було, як щось домагалося під вікном.
Хто там? Чого треба? — зіпнула сердито на всю порожню хату. — Завтра приходьте, тепер дома немає.
Застукало дужче, у вікно:
— Одчини, молодице, бо не поможе! Гукну на людей, будемо двері ламати!
Катря заметушилася в темряві, як звір у клітці. Засвітила вогонь, поодпірала двері, стала коло печі, дожидає.
Увійшов Максим, повітався у хату, став струшувати з кобеняки сніг. Катря держалась за очіпок рукою й дивилась на Максима, як на гору, що мала обуритись на неї. Максим спокійно розгладив примерзлі уси, оглянув цікавими очима по хаті й спинив їх на Катрі. Одразу погляд одмінився, став певний, твердий, як криця:
