Побідкались, погомоніли; Максим докурив люльку, вибив попіл і став умощуватися на сон. Обмара розвіялась, мов не було. Позіхнув, потягнувся:
— Ф-р-р…
Заснув.
„А гу, гу-у!…” — страшним голосом перегукувалось щось у степу. Здавалось, якісь злочинці поралися коло темного діла, подаючи один одному голос здаля.
А коло вікон щось жалібно вило, просило, тужило.
На напільному вікні відірвало від степу край матки й тіпало нею, як щось живе рукою.
„О-ох, о-ох… ох, ох”… — тремтіло щось на дворі голе, — підскакувало, мов за дріжаками слова не скаже.
“Авва-вва-ва”, — скрючилось від холоду й пішло качатись по снігу.
Максим у сні злякано захрипів і скочив:
— Це якесь навожденіє мені!
— А що?… може знову? — зразу відгукнулась із полу жінка.
— Та прямо ж немов отут під вікном усі в один голос: „Тату, вкрийте нас! Тату! вкрийте нас!” — аж заходяться та плачуть.
— Знаєш же що, чоловіче, — зараз запряжи коняку, та їдь: душа моя чує, що там діється щось лихе. Вже сама хотіла будити тебе. Не полінуйся та зразу ж навідайся, — ще не пізно. А то коли б, бо-храни, вони чого не вчинили з дітьми — й тобі буде гріх за сиріт.
— Гм… — Максим ізсунувся з печі, зачапав швидко по хаті, зашарудів нетерпляче в зачіпку.
