Пекучий жаль дитячий обгортає хлопців на таку привабну, а не жалісливу й погордливу маму. І вже не здержуючись, вони обливалися слізми і з докорами, перебиваючи один одного, поспішали розказати їй свої сирітські кривди.
У колисці прокинулась дитина. Незабаром у хаті було повно плачу. Плакав Петько, тіпаючи колиску, плакала дитина, плакав Коля коло вікна, схиливши голову на лутку.
А в сінешні двері щось стукало… тихенько, з осторогою, щоб не сполохати.
Хлопці почули.
— Мамо! — з криком радости кинулися обмарені діти до дверей. В одну мить защіпка злетіла з залізного гачка.
У хату ввійшов дядько Михайло, ласкавий і смутний.
— Що у вас тут таке?.. Полякалися чого, що крик зняли? — спитав він дітей.
Хлопці держалися за його поли й мовчали.
— Мама… не йде, — промовив Коля й схлипнув.
Дядько помовчав і його очі понялися слізми.
— Не йде? — ото горенько, — промовив він щиро. — Ну, не плачте: я оце зустрів вашу маму в переліску: вона ось вам крашанки подала, — і дядько дав їм по крашанці. Хлопці й вірили й не вірили, а їхні очі помалу почали загорятися тихою радістю.
А дядько сів на лаву, меншого взяв на руки, а Колю посадив поруч і став їм довго розказувати про маму. Казав, що мама їх не забула, що вона дивиться на їх з неба, Бога за них благає, щоб дав їм долю
