новому килимі, що застеляно стіл — скрізь німі танцюри-тіні.
Трісне лямпадка, захвилює на всі боки полум'я — і пішли навприсядки, напідскоки, вихиляються, руками вимахують — усі разом, як одно.
На покуті — горщики з кутею та узваром у сіно глибоко зарились, у мисці — свята вода з кропилом.
Стоїть густий дух від сіна та сухих васильків. Тепло. А на столі, на святковому килимі — горою пироги, ковбаси, риба, паляниці… Зверху кидає мрійний світ на їх лямпадка.
Спить на полу мати з дітьми, дрімає на печі Максим. Гуде хуртовина на дворі, трубить у каглу. Чогось Максима непокоїть: раз-по-раз крізь дрімоту турботно здрігається в його у грудях. Ох, ця буря!…
Хоче щось пригадати — сон мов хвилею кудись односить.
Зідхнув на всі груди, легенько щось там здрігнуло — і вже з грудей пустив дух, рівно, спокійно.
Двічі дихнув Максим носом, третього разу увірвався.
Лупнув очима, підвів із постелі голову, прислухається.
— Усте, Усте? — стиха покликав він, — Усте, чи ти спиш?
— А… га! — хрипко зо-сну обізвалась жінка.
— Усте, ти нічого не чула?
— Ні… — відкашлялась. — Ні, а що? — повторила голосніше, з тривогою.
— Щось мені приверзлося чудне — Бог знає, проти чого. Причулося, немов би десь мої хрещеники голосять: „тату, укрийте нас!”
