Сторінка:Васильченко С. Новелі (1953).djvu/117

Цю сторінку схвалено

нялись туманом, одсвічувались нові мрії. Схопив шапку:

— Поки я запряжу — знайди кобеняк та рукавиці, — тихо, швидко промовив і метнувсь із хати.

Жінка швидко кинулась до одежі.

 

 

— Тпру! — санки глибоко угрузли в сніг, стали.

Ой і шуміла буря в темному й суворому бору! Немов несчисленні орди дикунів-велетнів, німих і лютих, намагаючись одним страшним гуком відігнати воворога, шуміли сосни.

Гудом гуде, реве, віє, трощить гілля і шпурляє сухим ломом.

А внизу затишно під густим наметом; тільки, як грізні привиди, товпляться звідусіль тісним військом стовбури.

Глянув Іван навкруги — й почав розгортати кожухи, в яких, як у гнізді, стиха пустуючи, кублились в одних сорочечках діти.

Вийняв одно, швидко поцілував, кинув із санй — як було, в сорочині. Тоненько, різко закричало у снігу одно, за ним — друге.

Старшенька вхопилась за батькову руку та у голос:

— Тату, не кидай нас!

Плакала, рідненьким, голубчиком ніжно взивала, руки цілувала, жалю благала.

— Не плачте, діти: прийде швидко мама, забере вас до себе, — умовляв Іван.

— Ми будемо слухняні, ми будемо мачусі годити, дітей тобі глядіти, — вичитувала, як стара промовляла, — ми повиростаємо — підемо служити.