Іван важко зідхнув.
Примовкли.
„Гу-у…” диким звірем вило на дворі, гуло в комині, сипало піском у вікно.
„Замету, засиплю, сліду не лишу” — нахвалялось комусь.
Катря кинулась, мов тільки що почула, розплющила широко очі,
— Чуєш, яке мете? — тихо, таємничо промовила вона, підсуваючись до чоловіка.
— Ну? — закліпав стурбовано Іван очима.
— Слухай сюди… — лице стало довірливе, лагідне.
Почала стиха шепотіти йому щось на вухо й одсвічували її очі чудним зеленястим блиском.
Зашарілось лице в Івана, очі сп'яніли.
Хіба ж віяло коли-небудь на його від завжди кволої першої жінки такими гарячими принадами?… Пара очей, як невідомі, дорогі камені з дивно сумовитим, чарівним блиском снували перед ним і закривали все навкруги… А лице? — Деж тая злість на йому?… На його дивилось лице по дитячому лагідне й привітне. Нікому лиха воно не бажає, тільки собі хоче щастя — дикого, палкого… Собі — та йому, Іванові.
Жаль торкнув Івана, в грудях спалахнуло.
І дико вхопив він жінку в обійми, до грудей притиснув, як своє щастя.
А воно — живеє, як вогонь гаряче, Іванове щастя, горнулося, в'юном вилося, припиналось губами, дух забивало.
Схопився бадьорий, енергійний — в очах, що пой-
