— Що? — хрипко промовив Іван, прокашлявся й додав:
— Цього ти не кажи мені, Катре… Під боком люди.
— Що люди? — злісно повернулась до його, — на лихої години нам люди!… Що вони — дітей твоїх годуватимуть?… Яке їх собаче діло до нас?
Іван підійшов і з осторогою сів на лаву поруч.
— Підожди трохи, Катре, потерпи, — лагідно почав він умовляти, — вони кволенькі: дасть Бог, самі повмирають.
— Повмирають… дожидай… Поки повмирають, то голову загризуть…
Схлипнула.
— Та геть, не обнімай! — гнівно зарепетувала, відпихаючи Івана, — такі злидні — туди ж моститься. Геть, не сиди біля мене близько, бо від тебе тією безкишкою, вонюючою, тією сухотою тхне!
Плюнула.
Іван відсунувся, насупившись, гасячи в очах п'яну пристрасть.
Обвела впертими, тоскними очима хату й заскиглила:
— Ой нудно мені, тоскно… Життя мого немає тут, замучать мене, із світу зженуть вороги мої осоружнії…
Які вороги? — цікаво спитав Іван.
— Он, он мої вороги! — тикаючи пучкою на піл, із дикою ненавистю примовляла Катря.
На полу, світячи крізь драну ряднину голими задинятами, покотом лежали скулені від холоду троє дітей — одно більшеньке, двоє малих.
