І зашумів люто вітер із степу, загув, — із свистом, із диким гуком метнулась на хутір разом із ним темна сторожа, подула холодом, війнула снігом, накинула темне рядно. Стало порожньо й сумно.
Тільки сила ворожа гасає, лютує в темряві.
А радість уже всміхається то з одного, то з другого віконця теплим червоним огником.
Пізніш за всіх заблимав огник у крайній від ярів хаті, не ясний — блідий і злий.
І сунули до неї всі страховища, вкрили стару похилену оселю, осілись на воротях, на старих полатаних вікнах.
Повіяло від хати на хутір сумом та острахом.
Блідо горить на карнизі прикручена гасничка. Вікно від дороги затулене; в напільному від степу — кружалками одтавали замуровані шибки. І здавалось що то незґрабні кудлаті опудала з чорними обличчями й ватяними бородами й чубами товпляться знадвору в вікно. Із миски самітно визирає худе святкове порося з гострими ушима, визирає в убогому світі, як старовинний дерев'яний ідол.
Піч полупана, долівка не мазана, грубо, аби-як, підбілені голі стіни. Сумно й бідно, неохайно.
Ні, немає радощів цьому дому…
Сумний-невеселий ходить по хаті господар цього даму, Іван Крупка.
Сам підголений, благенька свитина новим поясом підперезана, чоботи вилискують дьогтем — молодець, хоч куди, а невеселий.
— І чого воно так, Катре; тільки в людей зайде свя-
