Сторінка:Васильченко С. Новелі (1953).djvu/112

Цю сторінку схвалено


 
 
ВІДЬМА.
 
(З народніх переказів).
 

Серед безлюдних просторів, морозом окутих, засипаних мертвим снігом-піском, білим та холодним, по хуторах і селах світились привітні, небуденні вогні.

Рік од року, довгі віки, серед самої глухої ночі — зими, коли, здається, і сміх і пісню, і всі радощі людські закує, замурує в крижану дулевину, погасить в людських кублах останні вогні й оповиє їх у довічню темряву, — по всіх неосяжних просторах степів, поміж сонними борами, по всіх закутках, де тільки притаїлись людські житла, всі разом, немов по захованих дротах, світились вони, радісні, живі.

Боязко заблимали вогники десь і на дні глибокої степової балки, самотної на далекому степу.

Десяток убогих хаток визирали з заметів мов нори степових звірів, а поміж ними лунав веселий гомін: веселою, ясною марою вертиться по хуторі різнокольорова звізда, лящать бадьорі пісні про райські сади, про золоті розкоші.

Здається — повійнуло на завмерлий хутір з вікової давнини казковим сном, чарівним і теплим.

А кругом балки в грізне військо вирядились тіні всякого страхіття й примар з відьмами й мерцями, з усіма витворами темної ночі, заворушились, стурбовані світом і радістю, озброїли свої сили проти радісного свята.