Сторінка:Васильченко С. Новелі (1953).djvu/111

Цю сторінку схвалено

І не береться сон — ходжу, картаю себе думками, розважаю згадками.

А до вікна припадає гілля — тужить, побивається своїми жалями. Хмари в небі, як хвилі — вирують, вергають валами; горить між ними місяць, як вершок золотої скелі серед моря, горить, близками сипле.

А вітер ганяє, а вітер гасає — шматує, ламає те бідне, обшарпане дерево, безвісти листя односить.

Утомиться, притихне на часинку, далі зашумить, загуде люто-люто; брязне гіллям у шибку, ніби шпурне мені межи тихі стіни обемком нових спогадів, свіжіших жалів.

На тобі добре твоє, втішайся та збавляй ночі довгої, осінньої.

 

1912