Далі скажуть йому: щастя — примара, його немає на світі.
У плач! У галас! — не поможе.
Пожуриться-пожуриться, та забувши про те щастя, почне собі кувати таку-сяку долю. Кому яка до серця пристане: тому така, а тому другая… А кому заздро тільки на покотиполе. Мандрує, світ розглядає — і добре йому: сонце світить, вітер повіває. Притомилося — прип'ялося до верби в дорозі та й спочине; десь зірка сяє, сопілка грає — послухає, всміхнеться, пожуриться разом із вербою, дивлячись, як лист з неї сипле, попрощається та й покотить далі. А настигне ніч та негода серед голого степу, отоді стережися, покотиполе, бо нема тобі затишку. І виллють на його хмари свої дощі всі до останньої краплі, за довгу ніч навтішається до схочу ним вітер лютий, поки сонце блисне. А припекло сонце — то знов радіє на широкий світ.
І любо йому, що ніхто в світі не знає, як сікло його темної ночі дощем холодним, глушило громами, блискавками палило; що ніхто не бачив, як тремтіло воно під вітрами грізними, вчепившись десь до ріллі до чорної груди холодної.
Отак би й котився за ним, поки десь не замело снігом.
Так прилине ж щось пізно осінньої ночі, розбудить, засмутить, спокій зруйнує.
Скаже: і щастя є на світі, й радощі, й веселощі…
Мара, омана нічна…
— Ні, є! є! — кричить у грудях серце, тремтить. — За мурами, за морями — тільки є!
І немає сили змагатися…
