— Ну, годі, не плач — то мама, — погодився Петько.
Коля засміявся.
— То її Бозя послав води брати до колодязя?
— Еге, — кивнув головою Петько.
— Вона прийде через поле до нас?
— Не прийде, Колю.
— Ні, прийде!
— Вона нас не бачить.
— А ми її гукнемо. Петько, давай гукати маму! Мамо! — крикнув Коля, піднявши очі в небо.
— Не кричи, Колю! — спинив його Петько, — маму треба кликати тихенько. Треба так казати, — Петько покірно звів очі до неба й одними губами, мов крізь сон, почав кликати, — мамо, йдіть сюди!
— Мамо, йдіть сюди! — ще тихіше казав за ним Коля.
— Це ми, Петя й Коля…
— …Петя й Коля, — оддавалося, як тихий шелест листу.
І тільки так заговорили хлопці, все небо немов справді перемінилося перед очима: ожили на йому срібні звірі, будови, дерева, а між ними найясніша на все небо — їхня мама з відрами. І тихо там тихо, гарно…
— Ідіть, ідіть! — голосніше кликали хлопці, — бо вже наша друга мама ваші хустки й спідниці поносила, намисто продала, а тато нас не жалує, а вона їсти не дає, гуляти не пускає, та все, щоб дитину гляділи!..
— І б'є… Ма…мо! — заплакав одразу Коля.
А мама мовчить. Вирядилась у небі срібною мережкою із зір, запишалася, не чує їх, немов чужа.
