І Петриха втирає краєчком хустини старі очі.
Чим її розважиш?
І я починаю говорити їй, як чужі люди, некохавши, ночами не встававши, взяли чужу дитину, побили, покартали, присудили в чужу чужину. А як чужу кров судили, то материного серця й не питали. І лежить шматок материного серця десь далеко за ріками, за городами, за чужими країнами, засипане чужою землею. І мало там сонця й довгими ночами одвічні бори. І ніколи сніги не розтають там і вітри не одвіють.
І сумно, й далеко линути туди материній думці темної ночі до дитини на розмову…
Слухає Петриха, очей не зводить, а в очах — сльози стоянами.
Далі помаленьку бере в руки хусточку, до очей підводить:
— Ох, чужа сторона — гірчицею сіяна, забудьками саджена…
Плаче.
А в мене збудилася вже своя туга, така суха та пекуча…
…Гора з горою не зійдеться… Так, не зійдеться гора з горою… Та прийде ж колись та година, що хоч пилинку, хоч суху билинку через степи, через байраки, від одної гори до другої буйним вітром занесе, а з тії чужини не буде вже звістки, поки й світа сонця, поки дня й ночі!…
Кажуть — щастя…
І гасає людина по світу, спотикається, плаче, радіє — шукає його по світу: коли жити, то тільки в щасті.
