Сторінка:Васильченко С. Новелі (1953).djvu/108

Цю сторінку схвалено

дість сховати. Підходять товариші, всміхаються чогось цеж, приглядаються до мене.

— Що, на волю? на поруки?

Куди там — краще!…

Дзвеніли кайдани, лунали прокльони, стогнали-гули пісні про неволю, гриміли замки — нічого не бачу й не чую. Ходжу, як обпарений, усміхаюсь… І чую — відживають десь у грудях свіжі струмочки, підводяться зів'ялі надії.

Потім зразу немов хто гарячою крицею торкнувся до заснулого серця — і, як пожежа, спалахнули бажання, загорілася туга за волею — гостра, як ніж.

Жить!…

І знову — старенька комора, всміхається із зелення, як дитина з-під великої шапки.

Очунюю потроху, ходжу з палицею по городу, по садочку, спочиваю на старому ліжку в коморі. Здається, що вчора я тут вилежувався з граматикою…

Шелесне бур'ян за коморою — легенько тьохне в грудях.

Легенько, бо зразу зідхнеться:

Немає Мотрі, та казали, що й не буде.

Замість неї часто одвідує мене стара Петриха, вчащає, як колись, бувало, дочка.

Прийде, принесе свіжої малинки в полумиску, коло мене поставить, сама сідає на ліжку з краєчку.

— Наснилося мені цеї ночі знову, — почне бувало, — що й досі ходжу, як в тумані. Увіходжу ніби, в хату, аж гульк — сидить, моя голубка, як ясне сонце. В мене аж ноги затремтіли, а далі згадала, що вона на тім світі, та й питаю: як же там тобі, доню? — Добре, каже, дуже добре, тільки ніяк-ніяк не привикну…