Сторінка:Васильченко С. Новелі (1953).djvu/103

Цю сторінку схвалено

— Чи не чортеня? — догадався я й відразу мов вітром понесло мене за нею.

Впіймав за плечі, повертаю: — А ну ж скажи мені „щось гарне'!

Вона одхиляє лице від мене, як від огню, дивитись не хоче, тільки й мови:

— Ой-ой-ой…

Хилиться додолу, як п'яна.

Бачу — не скаже вона тепер мені ні одного слова.

А на задворку стали на розмову матері:

— Оце, сусідо, маю на вас серце, — скаржиться жартом Петриха моїй матері, — унадилась моя дівка в комору до вашого парубка, що кат її і в хаті вдержить. Уже бралась стримати її, то й ухом не веде. Хоч би ви зайняли коли її від комори.

—- Хай наговориться, бо вже скоро не буде ходити, — зідхає моя мати.

Мотря стоїть уже в себе за лісою, визирає з-під малини. Лице палає, сміливе, отряхувате, а чорні оченята як не випалять.

Дивляться на мене, допитуються без слів:

— Так вийдеш? — гляди ж!…

 

 

Такою й одбилась вона в моєму пам'ятку назавжди.

Не згадаю тепер, через що саме, тільки того вечора до перелазу я не виходив. Так і поїхав, не почувши від неї того „гарного'.

Не довелося мені бачитись із нею в житті — шляхи наші пішли різно, проте вона несподівано виринула на пам'ятку через довгі роки й виринала не раз,