— Ну хоч скажи ж мені — що вони пишуть в отих книжках? — стала якось розпитувати мене.
— Та й на що воно тобі? — одмагався я, — все одно зразу не врозумієш.
— Ну а одначе ж? — допитувалась вона вперто.
Щоб одв'язалась, я починав ліниво, без охоти розказувати.
Слухає, бувало, слухає, оком не зведе, далі осмутніє, хитає головою:
— Господи, і яка ж я дурна на світі вродилася — нічого не бачу, нічого не розумію, — ходжу, як сліпа — і кому мене треба, отаку дурепу… Тільки й знаю: ги-ги-ги! та га-га-га! — перекривила вона себе.
І задумається надовго.
А то раз напосілася: зроби та й зроби диктовку.
Школи вона не скінчила, читать книжки не мала охоти, і я не розумів, на якого дідька здалася їй та диктовка.
Беру з недовір'ям книжку, щось диктую, всміхаючись.
Понаписувала вона такого, що я, розглядаючи, зареготався, як шалений. Вона вихопила свій папір, не давши мені дочитати, почервоніла й утекла сердита.
Більш не згадувала про це, тільки було помітно, що почала чогось частіш задумуватись.
За день до мого від'їзду я в останній раз похапхапцем переглянув свої книжки. Мотря, як бувало й раніш, сиділа на ліжку й пильнувала коло вишивання. Сьогодні вона з самого ранку не виходила з комори. Робота в неї кипіла в руках, а в голові — видно було по лиці — снувалися, не переставали якісь свої думки.
