Дівчата. Може вчорашній вечір? (Сміються).
Кость. Моя мати учила мене змалку: не хапайся іти ніколи — а спершу подумай гарненько, чи не забув чого.
Настя. Ну вже над вашу маму, то й пошукать другої такої.
Кость. Молодчина у мене мати. Ми вже її взиваємо хатнім директором. (Сідає).
Настя. Ви-ж обіщались здається, провести Прісю?
Кость. Не бійтесь: знайдеться хтось, що й без мене проведе. А у мене оце саме язик розсвербівся. Так у нас, кажу, так заведено: як тільки котре з дітей зіпнеться на ноги, мати зараз витре йому носа, шапку на голову і — марш сучий сину до школи, ніж маєш собак по улиці дражнить та штани даром дерти. Зімою, як бувало замети, одіне, кожушок підвяже… У нас такий кожушок є — що всі в ньому переходили до школи — за руку й веде. Де позаметено, — на руках перенесе, приведе в школу, роздіне, нагріє — піде учителю нагомонить повну хату. „Коли б я стільки знала, казала учителю, як ви знаєте, то мої діти досі-б на зорях читали б. Біда тільки, що не грамотна“. А про те: і „птичку Божію“ і „Мужичка“ і багато байок уже з нашого голоса повиучувала. Священну історію знає краще мене. Бувало сидить котре…
Горпина. Заждіть, ви ще довго думаєте говорить?
Кость. Зараз — зараз… зубрить якогось вірша, а вона піч топить, прислухається: отже й не так. Там треба казать отак і отак — виправляє. Бідкається, що арихметики та геометрії не знає — коли-б каже хоч трішки я була грамотна — я зараз би перейняла, я хоч і не знаю, але бачу, що воно лехко. Мене як були вигнали зі школи, то тільки через неї я знов пішов туди. А то був надумав в ковалі йти.
