нок плакати. Щоб видно було в їх сльози, то вони заздалегідь натирають собі очі. Ну, а як повертаються з будинку, то вже сміються, бо раді, що позбулися того клопоту.
Левень подумав трохи, та й каже:
А я знаю, що отой князів син не помер, а живий.
Люде й кажуть йому:
— Чого-ж він живий, коли ми сами бачили, як його ховали?
— Хоч і поховали, а він живий, — одказує Левень.
Здивувалися люде, розказали своєму князеві. Князь звелів привести Левня до нього.
— Це ти кажеш, що син мій живий? — питається князь.
— Я казав та й тепер скажу, що син твій живий, — одмовляє Левень.
Князь розгнівався дуже.
— Сім років, як син мій лежить в сирій землі, всі про це знають. А ти мабуть прийшов людей морочити та з мого горя глузувать.
І звелів князь своїм слугам звязати Левня і вбити його.
Левень підождав, поки його звязали, а далі й каже:
— Дозволь, князю, слово сказать!
