Шкода їм стало баби, покликали її до себе, зодягли, нагодували її та й кажуть:
— Живи, бабусю, в нас, господарюй на нашому хазяйстві.
То вона й осталась.
Живе та баба з паннами в будинкові, так пильнує, так робить: і сама повимітає, без загаду поприбірає, й постіль усім постеле. А княженкові, то й догодити вже не знає як.
Дуже любили за це її панни, стали все їй довіряти, та все з нею радиться. От раз баба й каже паннам:
— Бачу я, що ви дуже полюбили княженка — а чи згадали ви хоч раз про те, що колись йому доведеться вмирати? Ви довічні панни, то вам про це байдуже, а він таки людина, як і всі люде вмірають — не минеться й йому.
Засмутилися панни, кажуть:
— Краще-б ти зовсім і не нагадувала нам про це.
Тоді баба й каже:
Коли б нам довідатись, де його смерть, то ми-б може не допустили його вмерти. Випитайте в нього — може він знає.
