панни, ясні, як сонце, дивляться на нього й розмовляють.
Одна каже:
— Це не людина: бо хиба ж може аж сюди зайти вона. Це лісовик перекинувся людиною, щоб одурить нас.
А друга каже:
— Може лісовик, а може й ні.
— Давайте звіримо — каже третя: — опустимо додолу стіл із стравами й напитками. Коли він сідаючи їсти, здійме шапку, то значить чоловік; коли ні — лісовик.
Так і зробили: взяли на шовкових шнурах опустили до долу стіл із стравами та напитками, а сами й зорять. К яже ко підійшов до столу, скинув шапкунінстав їсти.
Дуже зраділи три довічні панни, як побачили серед такої пустині живу людину. Перекинули вони йому драбинку із шовкових віжок, та й прохають до себе. Виліз до них княженко по тій драбинці, розмовляв з ними, росказав свої пригоди та й жити в них остався. Годять панни йому, годять — аби тілько невтіка од них. Раз вони й кажуть:
— Може тобі буде веселіще, як оженишся — то вибірай із трьох нас, яку схочеш. А ті дві будуть тобі, як рідні сестри.
А княженко й каже: