ний штахет, а далі — пішли униз тераси, аж туди, де поміж темними, гиллястими вербами блищала вода й манячіло каміння.
В кімнаті, порядкуючи коло самовару, гомонить зо мною наймичка Христя, щира та рада мені, немов рідні якій.
А як спізніло і я, погасивши огонь, вклався в ліжко, було чути з сусідньої кімнати єврейську мову. Говорив молодий господар Дувид, допитувався про щось, умовляв, то благав покірно, то гірко, гаряче докоряв.
І здавалось, що він розмовляє сам до себе, або до стіни. Довго говорив, далі грюкнув дверима, вийшов. Тоді трохи переждавши я чув, як за дверима тихо, крадькома заспівало жіноче сопрано, немов вкладало в пісню давню потайну свою тугу:
Хилилися густі лози,
Куди вітер віє…
І повіяло одразу в господі задумою, красою тужньої молодости, чарами молодого смутку. А я, чужинець, лежу отут за дверима, слухаю як чужа жінка стиха ходить, з своєю тугою розмовляє.
І чудно мені, й гарно. Байдуже, що в чужій хаті, що немає в цьому місці душі мені знакомої.
Через вікно на-добраніч моргають мені здалеку зорі…
І крізь сон посилаю я Творцеві хвалу, що на цей широкий світ, де стільки краси і туги і всяких людей і всякого дива, пустив мене вільним бурлакою…
