Так, то й так. Посідали.
— Служив я, хлопці, одну зиму у наймах, у городі, в заводі. Зима впала снігом рано, була довга без краю, віяла завірюхами, морозами давила й занудила мене до смутку. Коли гульк — попливли сніги водою. Вийшов я на поля, глянув навкруги — іде весна на ліси та на гори, а із степу — волею пахне.
Як гукну-ж я до гаю — до гаю:
„Присягаю зеленому гаю! — як гай розів'ється — робота минеться!“
Не барився гай — швидко розвився, а я — з хазяйського двору, костур під плече та й лиги — як Макар лозами…
— На волю? — радісно перебили мене товариші.
— На волю, хлопці!
На лицях випливала мрійна усмішка, груди роздулись потайними глибокими зітханнями, а в очах залеліло щось ясне, як степ, як дим, як далека блакить прозорого неба.
Попідсувались до мене ближче, дивляться так ніжно і заздро в саме лице.
— Іду я та й іду, коли на горі велике село, чи містечко, таке веселе, зелене, ще й річка під ним в'ється, вихиляється.
Дай, думаю, заверну сюди, поживу та побачу, що тут за люде… Може роботу яку думав знайти собі, або-що — хто його знає.
Хожу по містечку, шукаю собі притулку, питаю людей.
— Може-б ви стали на кватирі у єврея Волинського, — радять люде, — він живе он там і там.
Послухався, йду, роздивляюсь: будиночок
