неї, щоб до червоного розпалити цей білий, сухий мармур, та якого огню треба було, щоб скувати на старих очах ці блискучі скалки-сльози!..
Широкими хвилями огортав усього незвичайний настрій. У цій бурі чужої туги відчувалися сльози не однієї людини — відчувався могучий, стихійний крик цілого народу, який гине, якого зраджують, якого кривдять.
Кидають кревні на чужині в тяжку годину, кидають рідні, кидає викоханий, випещений цвіт його. Мов вітром його зносить. Рве квітку за квіткою і несе й несе…
І ось тепер, на очах, погас в одному серцеві огонь любови до рідного народу, на-віки погас…
… Стоїть Христя коло дверей, — затружена молодість, невмита краса в лахміттях, довічня темная неволя. Стоїть, заздрить — сльози застигли в очах:
— Ой, коли б же я, коли б я вміла так молитись!..
А я спинивсь тай думаю:
Мабуть піду я од тебе, Дувиде: немає коло тебе Соні — не буде радощів твоєму дому. А до віку буде все нудьга та задума. А що того суму, а що того жалю-жалю — безпорадного, нерозважного, німого! А як почуєш, що за ту кривду та скується їй між чужинцями ще й доля щаслива, то може й зів'янеш на тому жалі.
Е… Прощавай, Дувиде.
Притихла неволя. Мріється їй щось; крізь смуток осміхається із-за ґрат вечірній красі.
