мов докоряли комусь, сварились, погрожували кудись руками, нахвалялись.
В гурті одзначається лице Дувида, бліде, задумане. Глянув на мене — як не впізнав. До його товпляться, щось кричать, чогось вимагають.
І одповідає стара Сура — висока, струнка: голос спокійний, проте гострий і міцний, як криця. А старі очи надзвичайно одмолоділи, запалавши погордою й гнівом.
Тута ж визирали обличчя декого із селян і міщан.
Один із них, — кривий кравець Артем, найближчий наш сусіда, зітхнув і став одходити з гурту до своєї хати.
— Оттак, — кивнув він мені на ходу головою, — не буде вже Соні — буде раба божа Катерина! — І крізь навіяний смуток просяяла в його очах тиха радість.
Соняшний день, жаркий, запашний — на останку травня. В місті — гомін, радісна метушня: „повели вихрещувати жидівку“. Міщани, міська інтелігенція, діти — всі весело поспішали до церкви, як на диво, а в церкві палали серед ясної днини свічі й співала півча. Повагом, чудно поблискуючи очима, одправляв священик таїнство: тут на людських очах мала одмінятися душа людини. На всіх обличчях радість і якесь таємне задоволення — це ж нам навіки, без вороття скоряється кров чужинця!.. І очи сяють лагідно, привітно.
Коли після одправи верталась Соня з хрещеними батьками із міської інтелігенції до ба-
