очи продимає, до серця доходить і грає тма на живих струнах пісню про широку, широку волю…
— Про що це ви так задумались? — питає Дувид. Я схаменувся, що давненько вже мовчимо з Дувидом.
— Про що я думаю?… Не питай, краще, Дувиде. Думки, як хмари: будуються у щось, а дуне вітрець — то й усе позносить…
Це я так… Сплітається лад, то й нехай…
Ох, ні — не на те воно кувалося.
Увіходить якось до мене в кімнату Дувид, держить у руці якийсь папір, сяє, як завжди.
— Ви бачили, як Соня пише?.. Ось гляньте! — показує.
— Гарно пише, красиво, — згожуюсь я, кидаючи оком на папір.
— А ви прочитайте, голосно прочитайте, — чогось домагається він, і бачу — немов якийсь в очах непокій.
— Про що тут? — беру папір у руки.
— Це Соня росписку написала мені. Я, бачите, потроху веду иноді агентуру по страхуванню од огню, так оце доручаю їй одно дільце в економії.
Розглядаю папір. В кінці — незграбним друччям так-сяк зляпано безграмотний підпис: „Дувид Волинський“.
— О, та ви грамотні? — жартую.
Сміється.
— Ото тільки й грамоти моєї. Спасибі — Соня навчила. Та ще цифри знаю. Так читайте, що там написано? — насторожився.
Читаю.
