рити — здається, знає він про все на світі, й ніхто з ним не зговорить. А Соня помовчить, потім спитає одно, друге, та як почне йому говорити, як почне… Він стане суперечити, а потім і зовсім замовкне — тільки слухає. А я сижу під вікном і радію, і сам собі не вірю: здається, що живуть тут образовані, благородні які лікарі, або там професорі…
— Скажу вам по правді, — тихше, інтимно почав він, — иноді хочеться по-семейному, звиняйте, поцілувати там чи приголубити, та й соромно чогось, не насмію; хто я такий? — темний, неграмотний жид, руки в дьогтеві, в олії, сам у борошні — зовсім наче її наймит… А вона, бувало, як сяде поруч, покладе мені на плече руку, скаже ласкаве слово, то зо мною щось таке робиться, що я й сам не знаю. Повірите — чогось плакать хочеться. Здається, припав-би до її ніг та й ноги цілував-би… Яка я їй пара?..
Слухав я, слухав Дувида, та й став собі думати: добре було-б і бурлакові, коли-б поклав йому хто на плече руку та й сказав ласкаве слово та пригрів променистими очима, та не тут, не межи людьми, а…
І не слухаю вже Дувида: беруся із Сонею за руки та й подаємось степами ярами та густими лісами в далекі-далекі мандри. Не видно живого — тільки небо та степ, а серед того безмежного степу тільки нас двоє мріє, як комашки. Сидимо на могилі, стулившись, самотні серце до серця признається, озивається, — а очи й думки пустили степами різно, вона свої, а я свої… Хвилює вітер травою в степу, хвилю гонить десь, як у морі, пече і студить лице,
