Не було ладу в сем'ї у Дувида; жінка якось тікала од його, родичі мало не силоміць повернули її Дувидові.
Дивуються сусіди, чого воно сталось так: років зо-три жили, як одна душа, а потім чогось спротививсь їй; як зненавиділа, то й дивитись не хоче на його — якийсь одворотний став він їй: не обідає з ним, чаю не сідає пити. І Бог його знає, що воно трапилось: і достатки є, і Дувид жид як жид — молодий, не б'є, а вона ходить, як німа — ні до кого не говорить, тільки з книжок усе вичитує та листи комусь пише. Може що лихе та недобре поробило їй так, а може зачиталась, та й узяла собі щось у голову.
Так казали люде, а сам Дувид не говорив зо мною про це. Заходив до мене часто, про все багато розказував, тільки про жінку довго не казав ні слова.
Сприятелювали ми з ним; разів кілько на день иноді забігав він до мене, ходив і я в його кімнати — а далі й двері не зачинялись з моєї кімнати у залю. Горнувся він чогось до мене і я його вподобав: такий говіркий, про все розпитує про все хоче знати, охоче все розказує, і все так правдиво, щиро — дарма, що горе на серці.
Сидячи иноді за книжкою або газетою в хазяйській залі, я охоче прислухався до довгих розмов Дувида з матір'ю, теплих і смутних, прислухався цілими годинами, хоч ні одного слова по єврейськи не розумів. Старої Сури довго якось я не помічав у кімнатах: ходить тихо, говорить іще тихіше, вирине з якогось
