— Хиба́ ж можна випускати з рук? — бурчить один: — четверо скорострілів, хиба́ воно на дорозі валяється?
— Та батько дозволить, — запевняв другий: — то він жартує.
Отаман сміється. Сотник уже злісно дивиться на його, і з уст його готові вирватись гарячі, докірливі слова. Ще хвилинка — й він ладний кинутися з пістолем на отамана, гукаючи:
— Смерть зрадникові!
Та отаман підводиться й, винявши люльку з рота, каже виразно і твердо:
— Сотнику першої сотні! Наказую негайно виступити з своїми козаками, а завтра повернутися з чотирма скорострілами.
Рух і гудіння серед козаків.
— Слава батькові! — лунає де-де.
На обличчі в сотника першої сотні гуляє веселка.
— Хлопці! — гукає він до натовпу: — чули, що сказав батько? Ходімте!
|
|
На хвилину хата порожніє. Видко, як у кутку хлопець, що його шлик, перекинений через плече на груди, лягає аж до пояса, ладнає мандоліну. Круг нього стоять троє, глузуючи з його нездатности.
Згодом хата знову заповнюється козаками. Приходять подивитись, що робить батько, вітаються й мовчки стоять біля столу.
— Де він? — чути біля дверей: — повернувся вже? Ану, пустіть, подивлюся.
Крізь натовп проштовхується козак із круглим обличчям і широкою посмішкою. Він здіймає шапку.
— Добридень, батьку, — каже.
— Добрий, — відповідає отаман.
— Уже повернувся?
— Як бачиш.
