Прокіп хитнув головою.
— Коли?
— Завтра вночі.
Мати повернулася з червоними кулястими баклажанами.
|
|
Уве́чері Тарас, замішавши коням, вийшов у садок і схилився на тин. Вишня поклала йому на бриль білі пелюстки.
Біля крамниці Споживчого Товариства бавилась дітвора. Вереск її лунав понад річкою.
Тарас підвів голову до неба. Вишня подарувала йому ще своєї краси.
Небо було недосяжне. З цього стало сумно, як то завше буває весняної ночі, коли жінка тебе не кохає.
|
|
Вночі другого дня рушили. За селом Тарас із Остапом зупинились і чекали Марка Чмуля. Той мав право спізнитись: у його була кохана.
Тарас притулився до ночі й застиг. Тиша його скорила і стала йому замісць душі.
Остап заклав обійму в рушницю і клацнув. Він хвилювався. Тиша до нього не йшла, бо мав він маленьке серце.
— Найшов час, — мимрив Остап про Марка.
Він витяг обійму і став ладнати в ній набої.
Тиша тим часом стала Тарасові замісць очей.
— Міг би вчора попрощатись, — бубонів Остап.
Синьою плямою підплив Марко й засміявся.
— Шлик є, — похвалився він: — китиця срібна!
Вони взяли рушниці на плечі й посунули назустріч шляхові.
Раптом Тарас одчув, що тиша покинула його й подалася назад до степу.
— Немає, хто б кохав, — похапцем заговорив він: — немає і шлику… немає срібної китиці…
