Уже вечір холодний. Вже незабаром зіма, і всі знають про це, тільки, мов змовившись, мовчать і вдають, що ще тепло. Ще юнаки в білому, дівчата у прозорому, й дерева вперто затримують рештку листя. Смішно! Я надяг пальто, от і все.
Я так і знав — була горілка! Запалено велику лямпу, і стіл накрито скатертиною. Вона прибралась у нову сукню й надягла корсет. Була баранина, кава й пиріжки. Ми випили по кільки чарок, і моя голова з незвички трохи обважніла.
По вечері ми сіли поруч; я взяв ґітару і співав. Вона сиділа близько мене і, щасливо посміхаючись, хапала мій голос.
— Який же ви молодий, який молодий, — захоплено казала вона: — ви мені чи не в сини годитесь… Дайте я поцілую, як мати… Ви ж сирітка…
Вона поцілувала мене в чоло, далі — в щоку, потім просто в губи і вже не раз. Я не пручався. Я розумів, що за пиріжечки треба платити, й тільки радів, що плачу́ такими дешевими грошима.
Пішов я від неї на ранок. Все було розвязане: я житиму в неї, ніби небіж. О, поки вона здорова, я не матиму про що турбуватися! Мені все буде — й їжа смашна, й одежа, й питво. Так казала вона, тиснувшись до мене.
Було холодно, й я не шкодував, що взяв пальто. Я йшов бадьоро, повний сили, хоч мені ще не вірилось, що таке щастя розчинило мені браму.
«Як гарно», — гадав я, — «що ми, люде, такі ріжні, що один у нас потрібує зовсім иншого, ніж другий. Те, що для одного завалящий крам, для другого — велика цінність».
Мені не хотілося спати. Вдома я відчинив вікно й довго стояв коло нього. Надворі вогкий, осінній ранок, і далечінь завезлася туманом. Тихо. Дерева стоять похнюпившись, і чути, як падають їхні сльози на землю. Вони плачуть, бо йде зіма; бгається їхня душа й ховається
