платили, жінки віддавались, чи, принаймні, погодились оддатися — й серце комісії пом'якшало. А я не міг ні благати, ані платити, а найменше — віддатися.
І от, голодний, без грошей, без харчів, притомлений до незмоги, я сиджу під жовтими деревами, й на мені стелиться їхній мертвий лист.
|
|
Вже дома. Доїхав щасливо, але пригода, яка цікава пригода!
Сидівши там, на станції, я, звичайно, захотів їсти. І де-далі, то більше. Треба було щось почати. Я пішов до двірця. Властиво, до того місця, де був колись двірець, і де тепер підвищувався тільки незграбний мур, а навкруг його купою лежала неприбрана цегла. Хтось наступав, хтось відступав — і двірець зруйновано. Поруч із глини зліплено хижу, де стоїть телєґрафічний апарат. Навкруги спекулянти, що їм довгенько таки доводиться чекати потягу, порили собі землянки й там живуть. Скрізь повстає дим од кострищ, де варять їжу. Маленьке, напів-підземне місце з своїми звичаями й законами.
Бачивши страви, що варились, я ще дужче захотів їсти. Голод опанував мене, й я тремтів, як закоханий напередодні обіймів. Знічевля і з нудьги я пішов просто в степ. Потяг повинен був бути через шість годин, та чи й буде ще, бо мав бути вже два дні назад.
Навкруги все скошене й жовте. Похмура одноманітність нагонить нестому. Сонце пече. Кожний крок дзвонить у голові колючим ударом. Я йду, й повз мене поволі плазує земля.
Врешті, я натрапив на баштан. Кавуни й дині лежали ще на огудині, й самий їхній вигляд зняв у мені всередині цілу завірюху. В роті пересохло і в голові потьмарніло. Я нахилився, взяв камінюку на випадок собаки й посунув на баштан.
Перший-ліпший кавун, що я його схопив, був нестиглий, але я не міг утриматись, почав тремтливими руками видирати його тепле, соковите м'ясиво й запихати собі в рот.
